Протидія та атаки

У 2023 році ВККС рекомендувала адвоката Олександра Віхрова для призначення суддею Господарського суду Запорізької області. Під час розгляду рекомендації у ВРП було виявлено низку обставин, які породили обґрунтовані сумніви у його доброчесності та професійній етиці. Йшлося, зокрема, про недостовірні відомості, питання щодо походження коштів, поведінку під час конфлікту з поліцією у 2018 році та обставини отримання відстрочки від мобілізації. Після розлучення Віхров одружився із сестрою колишньої дружини, практично одразу отримав посвідчення батька багатодітної сім’ї та відстрочку, водночас надавши ВРП неправдиві пояснення щодо окремих пов’язаних обставин. 3 червня 2025 року 11 із 15 членів ВРП підтримали мою пропозицію відмовити в його призначенні.

Після цього Віхров звернувся до Ради адвокатів України. 12 серпня 2025 року РАУ ухвалила рішення № 82, в якому фактично дала оцінку моїм діям як члена ВРП: заявила про нібито втручання в адвокатську діяльність, спонукання до розголошення адвокатської таємниці, ревізію судового рішення та порушення етичних стандартів. РАУ запропонувала порушити питання про дострокове припинення моїх повноважень члена ВРП та ініціювала дисциплінарне переслідування мене як адвоката, хоча право на адвокатську діяльність на час роботи у ВРП було зупинене.

Ці звинувачення були повністю безпідставними. Я не втручався в адвокатську діяльність Віхрова і не виходив за межі своїх повноважень — я виконував прямий обов’язок члена ВРП перевірити, чи відповідає кандидат на посаду судді критеріям доброчесності та професійної етики, ставив запитання і оцінював отримані відповіді та документи. Саме тому ця історія для мене показова: вона продемонструвала, наскільки легко орган адвокатського самоврядування може фактично «на біле сказати чорне» — представити виконання членом ВРП своїх законних обов’язків як порушення прав адвоката і використати дисциплінарні механізми для тиску.

Далі цей тиск перейшов у дисциплінарну площину. 17 жовтня 2025 року РАУ подала скаргу до КДКА, після чого КДКА Закарпатської області витребувала від мене пояснення щодо дій, вчинених саме під час виконання повноважень члена ВРП, 12 січня 2026 року відкрила дисциплінарну справу, а 2 березня 2026 року притягнула мене до дисциплінарної відповідальності, застосувавши попередження.

ВРП чотири рази реагувала на цю ситуацію. У рішенні від 14 жовтня 2025 року № 2108/0/15-25 твердження РАУ були визнані безпідставними й такими, що становлять загрозу авторитету правосуддя. У рішенні від 29 січня 2026 року № 136/0/15-26 ВРП уже прямо встановила факт втручання з боку РАУ та КДКА у діяльність члена ВРП; після направлення матеріалів до прокуратури було розпочато кримінальне провадження за ст. 351² КК України. Після фактичного притягнення мене КДКА до відповідальності ВРП 26 березня 2026 року рішенням № 531/0/15-26 знову констатувала втручання та наголосила, що дисциплінарні механізми адвокатури не можуть бути способом зовнішнього контролю за виконанням членом ВРП його конституційних повноважень. Нарешті, 13 серпня 2026 року рішенням № 1661/0/15-26 ВРП констатувала продовження дій РАУ, які підривають авторитет правосуддя та незалежність ВРП, і звернулася до з’їзду адвокатів України як вищого органу адвокатського самоврядування.

Важливу правову оцінку цим подіям дав Львівський окружний адміністративний суд. Рішенням від 8 липня 2026 року у справі № 380/4669/26 суд повністю задовольнив мій позов і скасував рішення КДКА. Суд встановив, що мене притягнули як адвоката за дії, вчинені як членом ВРП, а КДКА законом не наділена повноваженнями кваліфікувати такі дії як дисциплінарний проступок адвоката. Отже, КДКА діяла поза межами своїх повноважень, а інший підхід підривав би законодавчі гарантії незалежності члена ВРП.

КДКА та РАУ оскаржили рішення суду в апеляційному порядку. 23 вересня Восьмий апеляційний адміністративний суд повністю відкинув апеляційні скарги та залишив рішення суду першої інстанції без змін. При цьому апеляційний суд дав принципову правову оцінку самому механізму притягнення члена ВРП до дисциплінарної відповідальності органами адвокатського самоврядування за дії, вчинені під час реалізації повноважень члена ВРП.

Зокрема, суд зазначив:

На думку апеляційного суду, спроби притягнути чинного члена ВРП до дисциплінарної відповідальності через КДКА за його позицію чи дії на засіданнях ВРП можна кваліфікувати як протиправне втручання в діяльність члена ВРП та порушення гарантій його незалежності, які передбачені Законом № 1798-VIII.

Також суд дійшов висновку:

З наведеного можна зробити висновок, що хоча загальний статус адвоката (і обов’язок дотримуватися деонтологічних норм у повсякденному житті) не зникає повністю у особи яка має чинне свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю, однак КДКА не може давати правову оцінку процесуальним діям чи висловлюванням особи, які входять до її прямих службових обов’язків як члена ВРП, чим спростовуються доводи апеляційних скарг з цього приводу.

Окремо Восьмий апеляційний адміністративний суд наголосив:

На думку апеляційного суду слід звернути увагу, виходячи з досліджуваних правовідносин, що КДКА здійснюючи дисциплінарне провадження, виконує квазісудові функції. Відповідно до практики ЄСПЛ, такі органи повинні відповідати критеріям незалежності. Однак, коли КДКА застосовує дисциплінарне стягнення до чинного члена ВРП, вона фактично намагається здійснювати незаконний контроль і цензуру над вищим конституційним органом суддівського врядування. Це створює інституційний конфлікт та руйнує гарантії незалежності члена ВРП, що має місце порушення принципу «незалежного і безстороннього суду» (стаття 6 Конвенції).

Таким чином суд встановив, що рішення КДКА було свавільним і посяганням на незалежність члена ВРП.

Ця справа є показовим прикладом того, як РАУ та КДКА попри очевидну незаконність своїх дій та відсутність будь-яких порушень можуть йти на порушення закону і просто вигадувати неіснуючі дисциплінарні проступки для впливу чи переслідування за рішення, які їм не подобаються.

Одна з історій, яку мені регулярно згадують критики, — моє голосування у справі колишнього голови Верховного Суду Всеволода Князєва. Причому часто це подається максимально просто: «Маселко рятував Князєва». Реальна історія була дещо іншою.

Князєва звільнили не за хабар у $2,7 млн. Підставою стала інша справа — про оренду квартири в центрі Києва. Печерський суд визнав, що Князєв орендував квартиру за 1 000 грн на місяць, тобто отримав заборонений законом подарунок у вигляді різниці між цією сумою і ринковою вартістю оренди — 906 600 грн. На цій підставі Перша дисциплінарна палата ВРП застосувала до нього стягнення у вигляді подання про звільнення, а 18 липня 2024 року ВРП залишила це рішення в силі. 6 серпня Князєва формально звільнили з посади судді.

Я голосував проти залишення цього рішення в силі. Не тому, що вважав Князєва доброчесним чи хотів його «врятувати». На засіданні ВРП він надав документи, які суттєво змінювали картину: оригінал договору оренди квартири та підтвердження сплати власниці понад 1 000 доларів щомісяця. У моєму публічному поясненні я звертав увагу, що існували два окремі договори: 1 000 грн стосувались паркомісця, тоді як за квартиру було передбачено близько 1 100 доларів. Для мене це означало просту річ: не можна звільняти людину за те, чого вона, за наявними перед нами доказами, не вчинила, навіть якщо до неї є дуже серйозні претензії з інших підстав. Свою позицію я детально пояснював публічно.

І тут є принципово важлива деталь, яку критики зазвичай «забувають». Щодо Князєва вже існувала інша дисциплінарна справа — безпосередньо пов’язана з матеріалами кримінального провадження про хабар. Друга дисциплінарна палата відкрила її ще 20 грудня 2023 року за фактами, серед яких були встановлені НАБУ позапроцесуальні контакти щодо судових справ. Коли пропонувалося фактично поставити цей розгляд на паузу, я голосував проти зупинення. На мою думку, ВРП не повинна була чекати вироку: якщо матеріалами кримінального провадження підтверджується позапроцесуальне спілкування судді зі сторонами, обіцянки щодо результату справи тощо, це саме по собі може бути підставою для дисциплінарної відповідальності. Проте ця справа тривалий час не розглядалася, а після звільнення Князєва за «квартирним» епізодом її зрештою закрили.

Подальші події лише підкреслили цей парадокс. У червні 2026 року Князєв сам визнав участь у корупційній схемі, уклав угоду зі слідством, а ВАКС визнав його винним за ч. 4 ст. 368 КК України та призначив 5 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Тобто моя позиція ніколи не полягала в тому, що «Князєва треба залишити суддею». Навпаки: я вважав, що його потрібно було притягати до відповідальності за реальні й доведені дії, пов’язані з хабарництвом, а не за сумнівно встановлений квартирний епізод.

Але після мого голосування про ці нюанси майже ніхто не говорив. Натомість почалася хвиля публікацій: «Маселко врятував Князєва», «натиснув не ту кнопку», «захистив корупціонера». Це розносили Telegram-канали, у тому числі великі канали-мільйонники, а згодом ця теза роками використовувалася в атаках на мене. Частину прикладів я зібрав у своїх дописах.

Цікаво порахувати і ринкову ціну такої уваги. Зараз звичайне рекламне розміщення в «Труха Україна» оцінюється приблизно у 80 тис. грн за один пост, в «Инсайдер UA» — близько 92 тис. грн. А журналісти NGL.media під час експерименту домовилися з «Трухою» про публікацію вигаданого негативного матеріалу щодо політика за $4 000, на той час близько 150 тис. грн.

Звісно, я не маю доказів, що публікації про мене були оплачені, тому стверджувати це було б неправильно. Але якщо просто порахувати їхній ринковий еквівалент, то хвиля з 5–10 розміщень на великих Telegram-каналах могла коштувати приблизно від 400 тис. до 1,5 млн грн. Тож якщо мої «друзі» справді за це платили, то на популяризацію мого імені вони могли витратити порядку мільйона гривень. Щоправда, пояснити людям, чому саме я так проголосував, було б значно дешевше.

У травні 2024 року, саме коли ВРП почала розгляд рекомендації ВККС про звільнення судді Інни Отрош, навколо мене та моїх близьких раптом виникла ціла серія інформаційних атак. Спочатку було депутатське звернення, зокрема від народного депутата Максима Бужанського, з вимогою перевірити мою доброчесність, а потім у Facebook, анонімних Telegram-каналах та «Законі і Бізнесі» майже одночасно з’явилися «розслідування» про майно моєї родини.

Нічого нового «розслідувачі» насправді не знайшли. Йшлося про квартиру, яку моя дружина придбала ще у 2019 році, дві квартири моєї тітки, в які вона інвестувала у 2021 році, та спадщину мого дідуся, який помер у 2015 році, за сім років до мого призначення членом ВРП.

Квартиру дружини площею 57 кв. м придбали за 1,6 млн грн. Кошти на неї складалися з наших задекларованих заощаджень та позики 440 тис. грн від моєї тітки. І ще я мав офіційні доходи. Математично все сходиться ідеально. У публікаціях особливий акцент робили на тому, що тітка пенсіонерка, тому начебто не могла мати таких грошей. При цьому «забули» згадати, що у 2015 році вона отримала у спадщину близько 1,7 млн грн на банківських рахунках, а її чоловік багато років живе і працює у Польщі та викладає в Опольській політехніці.

Наступною сенсацією стали дві квартири моєї тітки. Я про їх придбання взагалі дізнався з цих публікацій. Але це не завадило авторам фактично прив’язати її майно до мене і назвати тітку «золотою».

Найбільше мене здивувала спроба пояснити спадщину мого дідуся якимись корупційними доходами тітки. При цьому тітка вийшла на пенсію ще у 2010 році, тобто за п’ять років до отримання спадщини.

Мій дідусь Роман Маселко все життя працював і фактично до останніх днів залишався у професії. Він очолював ремонтні бригади, які ремонтували трансформатори на атомних електростанціях і для Укрзалізниці. Це була складна робота, яка добре оплачувалась.

Свої заощадження він накопичував і тримав на банківських депозитах ще з 1990-х років. Після його смерті у 2015 році залишилися банківські вклади, які офіційно увійшли до спадщини. Свідоцтво про право на спадщину із зазначенням цих коштів я оприлюднив.

Тобто технологія була вже знайома: береться реальний факт, квартира, позика чи спадщина, з нього прибирається важливий контекст, який заповнюється вигадками про «приховані доходи» та «легалізацію».

Усі мої доходи та заощадження були задекларовані, а обставини, пов’язані з майном моєї сім’ї, перевірялися під час конкурсу до ВРП Етичною радою.

Єдине, що в цій історії справді мене зачепило, це залучення до інформаційної атаки моїх рідних і особливо спроба поставити під сумнів чесне ім’я мого дідуся. Мене назвали на його честь. Саме він навчив нашу родину жити чесно, всього досягати власною працею і дбати про свою репутацію.

Ще один хороший приклад того, як працювали інформаційні атаки проти мене, — історія про моє начебто «керування у стані алкогольного сп’яніння».

Реальна подія була дуже прозаїчною. 5 вересня 2022 року я їхав велосипедом вулицею Січових Стрільців у Києві. Трохи відволікся і зіткнувся з автомобілем Toyota Corolla, який виїхав з арки. Автомобіль отримав незначне пошкодження, ми викликали поліцію, подію належно оформили. Я не заперечував своєї вини, просив суд якнайшвидше розглянути матеріали і після рішення одразу сплатив штраф. Саме так я пізніше публічно описував цю історію.

Але згодом у Telegram з’явилася зовсім інша версія: нібито мене затримали п’яним за кермом автомобіля за ст. 130 КУпАП, а потім втрутилося Посольство США і дані про це «стерли» з поліцейських систем. Таку версію поширював, зокрема, канал «Под Мантией». Жодних доказів цього не було. Більше того, пізніше ті самі ресурси опублікували реальні відомості про ДТП — і з них прямо випливало, що транспортним засобом був велосипед, а порушення полягало у неуважності та недотриманні безпечної дистанції. Жодної згадки про алкоголь чи ст. 130 у фактичному описі події немає. При цьому матеріал все одно вийшов із заголовком «Член ВРП Роман Маселко вчинив ДТП у стані алкогольного сп’яніння».

Абсурдність історії дійшла до того, що до мене у ВРП прийшов підполковник внутрішньої безпеки МВС, який проводив перевірку цієї інформації та відібрав у мене письмові пояснення. На моє запитання, чи опитували вони поліцейських, які реально оформлювали ДТП, він відповів, що ні — йому доручили опитати лише мене. Я взагалі не керую автомобілем, власного автомобіля на той момент не мав і алкоголь не вживаю. Мою відповідь на цю історію я також оприлюднив у Facebook.

І це була не остання маніпуляція, у якій фігурував мій велосипед.

У березні 2026 року адвокат Ростислав Кравець опублікував фото, на якому слід від мого велосипеда біля Шевченківського районного суду Києва, і звинуватив мене у порушенні ПДР, стверджуючи, що я рухався частиною, призначеною для пішоходів. Він навіть закликав поліцію скласти щодо мене адміністративний протокол. Після мого пояснення Кравець продовжив наполягати, що велодоріжки в цьому місці взагалі немає, і публічно іронізував, що я можу «знайти велодоріжку навіть там, де їх немає».

Але є одне але — слід від мого велосипеда був саме на велодоріжці 😊. Я спеціально зняв маршрут на відео: на ньому видно і саму велодоріжку, і відповідну дорожню розмітку та знаки. Тому для мене це вже складно було списати на звичайну помилку. Кравець перебував безпосередньо на місці й не міг не бачити ні велодоріжки, ні дорожніх знаків, але все одно публічно стверджував протилежне.

Ці дві історії добре ілюструють технологію таких атак. Береться реальний факт — я справді їжджу велосипедом, справді потрапив у невелику ДТП, справді проїжджав біля суду. А далі до нього додається вигадана деталь, яка повністю змінює зміст: «п’яний за кермом», «Посольство США все стерло», «їде з порушенням правил». Спростування при цьому вже поширюється значно гірше, ніж яскрава неправда.

Виявляється, я маю значно більший вплив, ніж сам про це знав.

Народний депутат Сергій Власенко повідомив, що я нібито «контролюю певну частину ВРП», фактично впливаю на звільнення суддів і взагалі мало не виконую в судовій системі роль нового Портнова.

Зізнаюсь, новина для мене несподівана. Я чомусь усі ці роки думав, що ВРП — колегіальний орган, де рішення ухвалюються голосуванням, а один член Ради має рівно один голос. Виявляється, все значно цікавіше.

Але якщо вже народний депутат каже, що в мене є такий вплив, сперечатися не буду. Буду використовувати його виключно на благо судової реформи: для очищення системи від недоброчесних суддів, утвердження нормальних стандартів відповідальності та формування культури доброчесності.

Щодо порівняння з Портновим — прийом теж зрозумілий. Береться персонаж із максимально токсичною репутацією, до нього прирівнюється опонент, а далі вже не обов’язково щось доводити. Особливо зручно, коли недостовірні твердження про «контроль над ВРП» подаються не як факти, які треба підтверджувати, а як начебто оціночні судження.

Тож дякую Сергію Власенку за таку високу оцінку моїх можливостей. Я й сам не знав, що можу так багато.

Тепер головне — не підвести очікувань і використати цей «вплив» правильно. 🙂

Одна з претензій, яку я регулярно чув протягом своєї каденції, — занадто багато самовідводів. Завдяки цьому я начебто ухиляюсь від роботи, а отримую зарплату.

Причина великої кількості моїх самовідводів дуже проста. До обрання членом ВРП я багато років займався судовою реформою і подав значну кількість дисциплінарних скарг на суддів. Крім того, я співпрацював із Фундацією DEJURE та Автомайданом, представники яких також активно користувалися механізмом дисциплінарних скарг. Тому після мого обрання до ВРП регулярно виникали справи щодо суддів, про яких я раніше писав, щодо яких подавав скарги, брав участь в оцінюванні їхньої доброчесності або мав інші попередні професійні контакти.

У таких випадках самовідвід — не примха і не спосіб ухилитися від роботи. Це вимога закону і механізм забезпечення неупередженості. Якщо існують обставини, які можуть викликати сумнів у неупередженості члена ВРП, він повинен заявити самовідвід. А вже рішення, чи є ці обставини достатніми для фактичного відводу, ухвалюють колеги.

За чотири роки таких заяв я подав кількасот. До речі, приблизно третину моїх самовідводів ВРП не задовольнила, після чого я продовжував брати участь у розгляді відповідних питань.

Твердження, що самовідводи нібито зменшували кількість моєї роботи, не підтверджується і фактичним навантаженням. Кількість справ у моїй роботі не була меншою, ніж у колег. А з огляду на те, що за чотири роки я майже не користувався відпусткою, фактичне навантаження було навіть більшим. Самовідводи стосувалися конкретних справ, а не виконання мною повноважень загалом.

Тому претензії до моїх самовідводів виглядають особливо маніпулятивно. Мене фактично звинувачують у тому, що я дотримувався передбаченого законом запобіжника від можливої упередженості.

Є ще одна цифра, яка добре пояснює, звідки взялася така кількість відводів.

Станом на сьогодні, якщо рахувати з 2017 року, за дисциплінарними скаргами, де я був скаржником або одним зі скаржників, ухвалено 73 рішення про притягнення суддів до дисциплінарної відповідальності. 49 із цих рішень ухвалено вже під час моєї каденції у ВРП.

За видами стягнень ці 73 рішення розподіляються так:

Тобто у 27 випадках, або 37 %, результатом стало найсуворіше дисциплінарне стягнення — подання про звільнення судді. Ще у 13 випадках застосовано догану або сувору догану, у 32 — попередження, в одному — тимчасове відсторонення.

І тут принципово важливо не переплутати причину і наслідок.

Ці рішення не є свідченням мого впливу на колег. Навпаки, саме самовідводи були спрямовані на те, щоб виключити будь-яку можливість такого впливу.

На мою думку, ці цифри насамперед свідчать про якість самих скарг. Я подавав їх не тому, що мені не подобався певний суддя чи його рішення, а лише тоді, коли бачив конкретні факти та реальні ознаки дисциплінарного проступку. При цьому далеко не кожна моя скарга завершувалася покаранням судді. І це також хороший доказ того, що жодного автоматичного «впливу» на рішення колег у мене не було.

Ось перелік рішень про притягнення суддів до відповідальності за моїми скаргами:

Ще одне цікаве відкриття про себе. Виявляється, я був серед організаторів «Картонкового Майдану». Ось звідки я про це дізнався.

Особливо приємно опинитися в такій компанії. Бо до цих протестів долучалися громадські активісти, ветерани, волонтери та інші люди з досить цікавими біографіями й чіткою громадянською позицією. А публічний заклик до акції, з якої почався «Картонковий Майдан», взагалі зробив ветеран і колишній штурмовик Дмитро Козятинський.

Тому тут навіть складно ображатися. Якщо вже без мого відома мене вирішили записати до організаторів Майдану, то принаймні компанію підібрали хорошу.

Є лише маленька проблема: я його не організовував.

Але після всього, що я вже дізнався про себе з Telegram і Facebook, це дрібниця. Я ж, як з’ясувалося, контролюю ВРП, маю власний суд, впливаю на міжнародних партнерів і мало не визначаю долю всієї судової системи.

Організувати між цим ще й Майдан, очевидно, було зовсім нескладно.

Це, мабуть, найстабільніший ярлик у виконанні Ростислава Кравця. Він використовує його не як разову емоційну образу, а буквально як постійне означення перед моїм ім’ям — «прихильник Гітлера Рома Маселко».

Причина появи цього ярлика приблизно така сама, як у російської пропаганди, яка роками називає «нацистами» українців. Докази тут зайві — достатньо багато разів повторити слово.

Особливо символічно, що наприкінці моєї каденції цей ярлик став частиною щоденного зворотного відліку, який влаштував Кравець: «До кінця повноважень прихильника Гітлера, члена ВРП Роми Маселко і початку відновлення незалежності судової гілки влади залишилось…» — 9 днів, 8, 4, 3, 2, 1.

І цей зворотний відлік я сприймаю дуже позитивно. Якщо такі, як Кравець, рахують дні до завершення моїх повноважень, значить, ці чотири роки я точно провів не дарма. Очевидно, багатьом недоброчесним, особливо тим, які за моєї каденції позбулись посади, моя робота справді дуже заважала.

Кращого підтвердження ефективності своєї роботи важко було б придумати.

Ще трохи цікавого про себе, що я дізнався з інформаційних атак.

Здавалося б, після «прихильника Гітлера», контролю над ВРП та організації Майдану мене вже важко чимось здивувати. Але ні. Люди працюють.

1. Я демонстрував нудьгу від європейських стандартів.

Доказ серйозний: на одній із зустрічей я підпер голову рукою.

Автори навіть провели психологічний аналіз фотографії й пояснили: якщо людина підперла голову рукою, їй настільки нудно, що вона фактично «вимкнулася з процесу». А оскільки зустріч була про європейські стандарти, висновок очевидний: Маселку нудно від європейських стандартів.

Дякую. Надалі на міжнародних зустрічах контролюватиму не лише те, що говорю, а й кут нахилу голови та положення рук. Бо європейська інтеграція, як з’ясувалося, залежить і від цього.

2. Я хотів у FIFA.

Тут історія ще масштабніша. «Наші джерела» повідомили, що після ВРП я начебто вирішив податися на міжнародний грант, щоб перевіряти доброчесність футбольних функціонерів FIFA. Але FIFA мої грантові амбіції не оцінила і, за версією авторів, мою пропозицію фактично «відправили у смітник».

Це було особливо пізнавально, бо про свої плани працювати у FIFA я вперше дізнався саме з цього допису. Шкода, звісно. Уже уявляв, як перевірятиму доброчесність арбітрів і відкриватиму дисциплінарні справи за неправильний офсайд.

3. У мене виявилося таємне кохання у ВРП. ❤️

Тут доказова база ще переконливіша: на спільній фотографії з’їзду суддів ми з Тетяною Бондаренко трималися під руку. Цього виявилося достатньо для заголовка «Кохання у ВРП» та повідомлення, що ми «вирішили більше не приховувати власні почуття».

Після історії з положенням моєї голови я вже нічому не дивуюсь. Очевидно, у ВРП будь-який рух тіла має юридичне, політичне, а тепер ще й романтичне значення.

Хоча мушу визнати — після цього посту відносини з Тетяною Знаменівною, яку я й до того дуже поважав, стали значно теплішими ❤️

4. І, звичайно, у мене знайшли родича — «російського вченого».

Це одна з моїх улюблених історій, бо тут маніпуляція майже математична.

Мій дядько кандидат математичних наук, який свою дисертацію захистив ще у 1984 році у Львові. Вже 30 років він є викладачем політехнічного інституту у Польщі і фактично постійно там проживає. Він ніколи не захищав дисертацію в Росії і не проходив там жодної атестації.

Але автори «розслідування» знайшли на російському сайті фото його дисертації. Біля неї був зазначений шифр наукової спеціальності за класифікацією ВАК РФ — 01.02.04 «Механіка твердого тіла, що деформується».

І тут сталося диво журналістської дедукції. 01.02.04 перетворилося на 2004 рік, а шифр спеціальності — на доказ того, що мій дядько начебто «атестувався у ВАК РФ у 2004 році».

Так людина, яка захистила дисертацію у Львові в 1984 році і вже 30 років викладає у Польщі, стала «російським вченим».

Мушу визнати, метод дуже перспективний. Якщо достатньо прочитати шифр 01.02.04 як дату, то з наукових класифікаторів можна зробити ще багато сенсаційних біографічних відкриттів.

Головне — не давати цифрам і фактам псувати хорошу історію.

Загалом завдяки цим людям моє життя виявилося набагато цікавішим, ніж я думав.

Мабуть, найбільший недолік цих історій у тому, що реальність у мене була значно нуднішою.